Міф про «велику перемогу»

Міф про «велику перемогу» був головним системоутворюючим мифом Радянського союзу.

Свого часу (десь у середині 60-з) він майже остаточно замінив для СРСР його первісний міф — «Мрію про звільнений світ» (7 листопада) і, майже розчавив до 80-х іншій радянський міф — «Про світле майбутне» (12 квітня).

З 1965, СРСР йшов уперед, озираючись назад, і, врешті решт, звернув собі шию.

Тепешня українська боротьба за «альтернативне (европейське) «9 Травня», що святкується 8-го — це те саме віддане служіння тому самому радянському «Міфу-про-велику-перемогу», тільки вже шляхом боротьби з ним.

З точки зору звичайної психології — спроба активно співпереживати подіям 70-річної давнини, з якими у вас не має прямих або асоціативних зв’язків — це ознака доволі важкої психічної хвороби.

Спроба боротися з психічно хворими шляхом піднесення альтернативної хвороби — це вже розлад на розлад, це ще й розлад вторинності.

Україна досі — у пастці епігонства, вічної вторинності, коли головні її міфи пишуться у Москві, або Брюсселі, а єдине, що є нас самостійного (у царині створення Мифу власної історії) — це спроби створення анти-культів.

Навіть, міф «визвольної боротьби», якій, нібито, видається самостійним — є міфом боротьби з міфами Варшави, Берліну, Москви, Стамбулу. А не за Київ.

Для мене Україна стане незалежною від російсько-радянської спадщини, коли і 9-го, і 8-го травня, стрічка буде заповнена кошенятами та шашликами і не буде ні боротьби, ні анти-боротьби.

І ба більше — не буде, Боже збав, ніяких «…державних заходів» з цього приводу.

Хоча я і не проти подивитися пару яких-небуть цікавих досліджень щодо Другої світової.

Алексей Арестович