Коліївщина: як «сухопутні пірати» стали «народними месниками»

250 років тому у травні 1768 року почалося знамените гайдамацьке повстання – Коліївщина. Ця подія увійшла не лише в історію, але й, завдяки Тарасу Шевченку – в українську літературу. На початку травня гайдамацькі загони збиралися в урочищі Холодний Яр неподалік Чигирина, а у другій половині місяця вони вирушили у похід по Правобережній Україні.

Про цю подію та її місце в українській історії Радіо Свобода спілкувалося з істориком Олексієм Сокирком.

​– Давайте попервах визначимось із самим феноменом: хто такі гайдамаки?

– Гайдамак – це слово, яке з’являється в історичних документах на початку XVIII століття, походить від османо-турецького слова «нападати, шарпати». Тут вже з’являється певний контекст – те, чим займалися перші гайдамаки, про яких згадують османські, польські, українські джерела. Це нападники, які живуть у степу. На думку найбільш авторитетного, з моєї точки зору, фахівця історика Володимира Мільчева, перші висідки гайдамаків були у нижній течії річок Інгул і Південний Буг. На початку XVIII століття це була така сіра зона, де сходилися кордони одразу трьох держав: Російської імперії, Речі Посполитої та кочів’я Ногайської Орди, яка була одним з васалів Османської імперії.

– Мабуть, варто уточнити, що це було прикордоння не безпосередньо Російської імперії, а Війська Запорізького.

– Так, Гетьманщини й Війська Запорізького низового, Запорізької Січі.

– Це було дві різні адміністративні одиниці?

– Так, вони географічно були рознесені. Запорізька Січ і вольності – це пониззя Дніпра, а Гетьманщина – Наддніпрянська Україна і Лівобережжя.

– І тут, у сірій зоні, купчилися гайдамаки.

– Ми навіть точно не знаємо про етнічний і соціальний склад перших «куп», як ви їх називаєте. Очевидно, що там були кримські й ногайські татари, були втікачі із Запорозької Січі. І взагалі, у документах Запорозького коша вже середини XVIII століття пишуть, що серед гайдамаків здебільшого перебували козаки, яких здихалися з самої Січі. Вони займалися якимись нечесними промислами, і їх звідти вигнали.

Крім того, це територія традиційних риболовецьких промислів, якими так само займалися і татари, і вихідці з Ліво- й Правобережної України. Це був сезонний бізнес, сезонне заробітчанство – коли наставали перерви, то люди йшли.

– Гайдамацтво ніколи не асоціювалося з риболовлею.

– Ці грабіжники, хто займався сезонними промислами, їх називали аргати – заробітчани, які їздили до Криму і в пониззя Дніпра на видобуток солі й на вилов риби. Умови там були дуже екстремальні, і ці люди звикли до всього у своєму житті, і вони дуже часто не гребували розбоєм.

Маса аналогів у Європі, у буферних зонах, де було таке заробітчанство.

Взагалі, гайдамаки, які замінили харцизів XVII століття, так називався степовий грабіжницький промисел, дуже мені нагадують флібустьєрів – піратів, які діють на суходолі.

– Тобто, гайдамаки – це сухопутні пірати. Усі ці корсари і флібустьєри нападали на торговельні кораблі, на портові багаті міста. А на кого нападали гайдамаки?

– А тут те саме. Якщо подивитись географію, то це усі міста й містечка, які входили до периферії гайдамацького світу, а він йшов від гирла Південного Бугу на Заході й до кордонів із Військом Донським на Сході. Гайдамацькі купи діяли й у Приазов’ї, й у Слобідській Україні. Всі місця, які входять у цю периферію – об’єкт здобичництва. Також через степ їздили купецькі каравани, їздили дипломатичні кур’єри. Словом, грабувати можна було кого завгодно – хто попадався під руку.

– Ви провели аналогію з піратами. Даруйте, але я не знаю прикладів, щоб вони здіймали якесь повстання. А гайдамаччина – це якісь періодичні напади, грабунки… аж тут ці ж люди збурили повстання.

– В історії флібустьєрства і корсарства була маса прикладів і феноменів. Наприклад, алжирські пірати були самоврядною державою на морі, непідконтрольною ні турецьким султанам, ні алжирським намісникам, з якими дуже довго не могли дати собі раду держави Середземномор’я.

– Франція дала раду в ХІХ столітті.

– Була вже нарізна артилерія і стабільна берегова охорона, і морська розвідка. Те саме було і з піратством у Південно-Східній Азії, яке скінчилося ще пізніше. Тому гайдамаки не були винятком. Згадаймо, як британська корона використовувала своїх флібустьєрів, які ставали каперами на час війні з Іспанією.

– Їм давали дозвіл воювати – як приватній людині, яка іде на королівську службу.

– Так, вони й називалися приватіри. Тут, якщо воювати без ліцензії, означає бути піратом і за це чекала шибениця. А коли є королівський патент – людина стає офіцером, її кораблям надають притулок на узбережжі, зобов’язані надавати боєприпаси, продовольства, лікувати поранених і так далі.

– Повертаючись до гайдамаків, чому так сталося, що це здобичництво раптом 250 років тому переросло у таке велике повстання?

– Як для самого здобичництва і тих людей, які цим займалися, так і для цього повстання були передумови. По-перше, погана контрольованість цієї зони Північного Причорномор’я. По-друге, це фактор Правобережної України, яка з часів козацької революції так і не стала стабільним регіоном. Річ Посполита, Туреччина й Росія, разом з козацькими гетьманами настільки довго її ділили у XVII столітті, що вона лишилася не зовсім розділена і на початку XVIII століття.

Після того, як турки відмовилися від Правобережжя, там почався розділ кордонів між Польщею та Росією. Він тривав дуже довго, і Польща, отримавши Правобережжя у свої володіння, розпочала другу колонізацію. А з другою колонізацією цього регіону повернулося шляхетське землеволодіння, проблема рент і відкупів – весь цей клубок соціально-економічних проблем, який свого часу призвів до Хмельниччини.

Ось відповідь щодо передумов гайдамаччини. Звичайно, гайдамаки не були військово-політичною силою на рівні з козацтвом XVII століття. Державотворчою силою вони аж ніяк не були, у них не було такої еліти, котру мало козацтво в часи Хмельницького. Але для того, щоб очолити соціальний вибух Правобережної Київщини і Східного Поділля, їхніх сил було цілком достатньо.


Пам’ятник ватажку українського гайдамацького руху, одному з керівників Коліївщини (1768) Івану Гонті, в районному центрі Христинівка, Черкаської області, 24 жовтня 2009 року

– А що саме стало причиною вибуху?

– Безпосередньою причиною стала політична й соціальна нестабільність у Речі Посполитій. Під час правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського ця країна доживала останні десятиліття своєї історії. Напередодні повстання король видав едикт про віротерпимість, зрівнявши в правах вірних усіх християнських конфесій.

Це викликало категоричний спротив ортодоксальної католицької шляхти, яка на Поділлі у місті Бар скликала конфедерацію – військовий союз шляхти, який вимагав детронізації короля і присяги місцевого населення на вірність цьому союзу, який вже мав обрати нового правильного монарха.

Вчинені конфедератами насильства, нестабільність, військові постої, грабунки, ґвалтування здетонували той ворох проблем, який існував би і без гайдамаків.

– Якщо Барська конфедерація – це повстання, то Коліївщина – антиповстання проти Барської конфедерації?

– Конфедерації в праві Речи Посполитої – це законний опір монарху, який врегульований певними правовими нормами, законам й традиціями. А гайдамаччина – це бунт, який так трактували усі протиборствуючі сторони. Навіть треті сторони, які не були членами конфлікту, Запорозька Січ або Османська імперія, по кордонах якої гайдамаки неодноразово проїхалися, так само ставилися до їхнього виступу як до бунту черні.

– Наскільки велику роль у цьому повстанні зіграла Російська імперія? Відомо, що Максим Залізняк посилався на золоту грамоту цариці Катерини ІІ. Чи була ця грамота? І чи інспірували це повстання з російського боку?

– Якби не внутрішня слабкість Речі Посполитої, якби не той громадянський конфлікт – ніякої Коліївщини не було би. Її би придушили дуже швидко. А Росія якраз готувалася до Першого поділу Речі Посполитої, який розпочнеться з придушення як Барської конфедерації, так і Коліївщини. Російська монархія подасть руку допомоги своєму брату королю Станіславу Августу, який не зміг впоратися із внутрішньою ситуацією, з цим неконтрольованим вибухом, і введе війська.

– Російські війська увійшли на територію Речі Посполитої, щоб боротися проти конфедератів? Бо учасники Коліївщини їх зустріли з ентузіазмом – мовляв, «наші» прийшли.

– На початках – так, бо це була допомога з православного боку. Ці війська очолив майбутній малоросійський генерал-губернатор Михайло Кречетніков.

Росія вже один раз так скористалася ситуацією у Речі Посполитій у 1734 році, коли помер польський король Август ІІ. Постало питання про спадкоємця, і Росії йшлося про те, щоб посадити на престол свого ставленика. Тоді на Волині, на Правобережній Київщині, вибухнуло так зване повстання гайдамаків під проводом сотника Верлана – це такий попередник Івана Гонти, одного з керівників Коліївщини.

І в 1768-му Росія скористалася ситуацією, щоб посилити нестабільність і зробити гайдамаків живим полум’ям – таким гарячим буфером, який би зміг відтіснити війська конфедератів і придушити активність Барської шляхти. Після того, як мети було досягнуто, гайдамаків взяли на штики з одного боку коронні війська, з іншого – російські.

– То чи була ця золота грамота Катерини ІІ?

– Було розслідування. За свідченнями Максима Залізняка, він її отримав у Мотронинському монастирі у тамтешнього настоятеля Мельхиседека Значко-Яворського. Але у будь-якому випадку для нас важливо, що це середовище хотіло вірити в її існування. І така грамота могла існувати навіть у вигляді фальсифікату. Такі повстання селянських і козацьких мас дуже часто марили подібними міфами.

Я впевнений, що Петербург не надсилав реальних документів. Це було не те середовище, яким можна було управляти, це було нереально. Але кинути якусь іскру нестабільності було достатньо для російської зовнішньої політики, і ця ставка зіграла.

– У гайдамаків у період Коліївщини була якась політична програма? От вони повстали, захопили Умань, а що вони планували далі?

– Саме у цього повстання не було очільників, які б мислили політичними категоріями. Єдине, на що вони спромоглися у тих місцевостях, які вони контролювали, змушували місцевий люд присягати собі на вірність – як спільноті, як війську. Це було приблизно те саме, що робили перші козацькі повстання в Речі Посполитій ще наприкінці XVI століття.

Очільники гайдамаків не були державниками. Просто українська історіографія у діаспорі зробила з них такий символ. Якщо у радянській історіографії вони стали символом класової боротьби, то у діаспорній – символом боротьби за власну державність, хоча цю державність там важко побачити навіть під мікроскопом.

– Справді, гайдамаки гарно лягли як у радянський історичний дискурс, так і в український національний.

– Ну так, і Шевченко добре ліг у цей дискурс – і там, і там.


Т. Шевченко «Гайдамаки», Харків, 1918 рік

– До речі, Шевченко не любив Катерину ІІ, але він цей міф обігрує, ніби була золота грамота і що гайдамаки царську копійку показували, як певний пароль. Чому він так оспівував гайдамаків?

– Для нього це був вияв народного духу – козацтва, коли козацтва вже немає. У Шевченка це поєднання сакрального національного з чимось жахаючим. Це природа романтизму, митець мислив такими категоріями.

Йому потрібно було показати дуже привабливі й страшні контрастні речі, поєднані в одних образах. Гайдамаки ідеально для цього надавалися.

– Наскільки правильно через поему «Гайдамаки» сприймати гайдамацьке повстання?

– Я думаю, що через літературу взагалі важко сприймати історію. Але більшість людей так сприймає. Безумовно, там є маса історично достовірних речей, деталей навіть. Але для Шевченка «Гайдамаки» – звернення до сучасників, до людей першої половини ХІХ століття: ось, до чого нас довів період бездержавності. Це просто художнє осмислення, яке так і треба читати.

– Тобто, це не документальний твір?

– У «Гайдамаках» Шевченка треба бачити Шевченка, а не Гонту й Залізняка.

– Чому гайдамаки виявились настільки наївними, що вони пішли назустріч російським військам, які їх роззброїли, ув’язнили, а частину передали польській владі?

– Для багатьох з них це справді наївність, необізнаність у таких хитрощах. А найрозумніші з них, я думаю, знали, що у них немає іншого виходу.

Те, що цей виступ був приречений на поразку, думаю, Гонта прекрасно розумів. Він не міг цього не розуміти, бо був мало не єдиним професійним вояком серед очільників гайдамацького виступу.

Він повинен був знати, що сили нерівні. Питання в іншому: як він збирався рятуватися, але, на жаль, джерела про це мовчать.

Джерело