Рейх в дурацих шортиках

Один из самых нелепых стереотипов про Третий Рейх — это то, что там якобы был «порядок», система работала как часы, орднунг, блицкриги и концлагеря по расписанию. Некоторые альтернативно одаренные личности используют это как аргумент «да, тоталитаризм плох в других аспектах, но там хотя бы порядок и эффективность». Я каждый раз даже не знаю с чего начать, чтобы объяснить какая это невероятная чушь.

Третий Рейх — одно из самых неэффективных государств в истории. Рейх — это не строгие шагающие колонны и жестокий часовой механизм.

Третий Рейх — это когда на каждую государственную функцию приходится три ненавидящих друг друга госструктуры, каждую из которых контролирует собственный клан. Гейдрих контролирует SD, которая следит за населением, Мюллер контролирует Гестапо, которое следит за населением. Потом делается рокировка и создается RSHA, в которое включает и Гестапо, и SD. Шах и мат, Мюллер. И это еще если забыть про альгемайне-СС, которые блок Гиммлера прочил как альтернативу едва ли не всем старым госструктурам.

Третий Рейх — это когда Роберт Лей спивается, растранжиривает средства «эффективной тоталитарной» туристической «Силы через радость», превращая красивую пропагандистскую картинку в коррупционный ад, но держится на своей должности из-за дружбы с вождем.

Третий Рейх — это когда на критический в 1944 году Западный фронт назначают не имеющего военного опыта Гиммлера. Его политические противники знают — Гиммлер грезит славой полководца, но совершенно некомпетентен в военном деле. Все понимают, что этот агроном-маньяк провалит наступление, погубив десятки тысяч солдат — но подорвать репутацию Гиммлера важнее.

Третий Рейх — это когда личный «секретарь» фюрера Мартин Борман контролирует весь поток информации к фюреру, в итоге Гитлер — единственный источник неоспоримой власти в Рейхе — знает лишь то, что Борман позволяет ему знать.

Читать дальше


Это возмутительно

Путин напрямую угрожает Соединенным Штатам ядерным ударом по командным центрам, а на страницах и в телеэфирах главных американских СМИ почему-то очень трудно – зачастую и вовсе невозможно – обнаружить хоть какое-то упоминание о России.

Советник президента США Джон Болтон по какой-то необъяснимой причине озабочен не «Цирконами», а ситуацией на границе с Венесуэлой (зато в Кремле совсем стихли по этому поводу — а как же «ЧВК Вагнера» на службе у Мадуро?).

Трамп почему-то делает вид, что Российской Федерации и вовсе не существует, погрузившись в вопрос предстоящего саммита с Ким Чен Ыном.

Весь американский истеблишмент не замечает «федерального послания», адресатом которого был Вашингтон. Москва, претендующая на роль равноправного переговорщика с Белым домом, осталась даже не на периферии внимания последнего, а попросту за его пределами.

Разговоры о «новейшем оружии» и «паритете с США» можно увидеть только в шизофреническом секторе русскоязычной прессы и совсем чуть-чуть – в правоконсервативных журналах типа National Interest, питающих к Путину традиционную симпатию.

Александр Кушнарь


Разбор полётов. На примере четырёх ФОПов

Анализируем предложенный Минсоцполитики закон не с точки зрения «зажравшегося ИТ», а с точки зрения банальной эффективности

Давайте проанализируем предложенный минсоцполитики закон не с точки зрения «зажравшегося ИТ», а с точки зрения банальной эффективности.

Задача этого закона, как утверждает человек-замполит Рева — отделить агнцев от козлищ и реальных ФОП от злостных оптимизаторов. Давайте рассмотрим применение этого закона на четырёх примерах. И если они вдруг нереалистичны, вы сможете меня поправить.

Итак, четыре варианта:

1) Фрилансер-переводчик. Работает на дому, сотрудничает с 2-3 агентствами, деньги получает на карточку. Иногда вписывается в крупные проекты на месяц-два.

2) Приходящий админ. У него есть одна крупная контора и пяток мелких, вызывающих его по необходимости.

3) ИТ-галера. Ну не так чтобы совсем галера — аутсорсер с 30 кодерами и офисом, оптимизируется через ФОП.

4) Кафе, выдающее два чека — один за бар и один за кухню, на разные ФОПы.

Ну и сам проект закона.

Ключевой момент: чтобы считать, что перед нами злостный уклонист, должно выполняться три критерия из семи. Вот эти критерии:

Читать дальше


Москва спішить на допомогу

Історія, яскравим проявом якої став брифінг СБУ 21 лютого, насправді почалася набагато раніше – у листопаді 2018 р. Чому – про це нижче. Зараз же зосередимося на іншій даті – 21 січня поточного року. Цього дня у виданні «Слово і діло» вийшла стаття «Офшорні схеми, елітні поїздки та плазменні екрани. Як витрачає держкошти партія «Батьківщина», де серед іншого розповіли про появу у виборчому штабі «Батьківщини» цілого десанту російських політтехнологів: Н. Клебанової, С. Лукіна, Б. Коновалова, А. Остапчук, О. Корольова, О. Шевченко та Р. Мартіна.

За повідомленням у статті: «Юлія Тимошенко таємно співпрацює з групою російських політтехнологів для формування перспективних напрямків політичної діяльності». Там же говорилося, що російські політтехнологи працювали в офісі народного депутата Валерія Дубіля, який напередодні виборів став у партії першим заступником Юлії Тимошенко. Він же, за словами видання, забезпечив легалізацію росіян – через дружню йому Чернігівську єпархію УПЦ-МП(!).

З’явилася стаття 21 січня. Але. Автор цих рядків точно знає, що на соцмережах інформація про групу російських політтехнологів з’явилася набагато раніше – у листопаді 2018 р.. Хтось вкидав її у блогерське середовище. Видання «Слово і Діло» повідомило, що наявність російських політтехнологів викликала опір серед самих партійців «Батьківщини». Проте.

Читать дальше


Untitled

В продовження теми квантового Шевченка.

#спижжено
Вчора у розмові зі студентами курсу Тетяни Трофименко я зрозумів, чому Тарас Шевченко у його класичному образі є для української культури вкрай шкідливим. У тезах це виглядає так:

1. Шевченко, на відміну від Гоголя, який був колезьким реєстратором, не належав до російського дворянства. Від самого початку він був рабом, а потім — кримінальним злочинцем. У нього не було жодних перспектив доєднатися до імперського проекту, тому він міг дозволити собі значно більше, ніж російський чиновник Гоголь, який натомість мав значно більше можливостей аби доєднатися до європейської культури — тобто постійно їздити в Європу і спілкуватися там із сучасними діячами культури, просувати свої ідеї та книжки.

2. Становище раба та кримінального злочинця викликало у Шевченка постійне відчуття несправедливості і, як наслідок, — ресентимент, прагнення до поновлення справедливості за будь-яку ціну. Під впливом ресентименту людина здатна на неадекватні дії. Найкращий приклад цього — Путін.

3. В Російській імперії вважалося дурним тоном виглядати уособленням провінційного типажа, наприклад, типового українця. Але Шевченко під впливом ресентименту протестував проти цього і саме й намагався виглядати як типовий українець. Але це був типовий українець ХІХ сторіччя в уявленні Тараса Шевченка. Ми не знаємо, чи було це уявлення адекватним, чи лише його суб’єктивним.

4. На жаль, протест Шевечнка був невдалим: в Москві сподобався образ провінційного вусатого українця в шапці, який весь час стогне і плаче, а у вільний від цього час їсть галушки із борщем. Саме тому цей образ і почав продукуватися так масово.

5. Такий образ Шевченка є зручним для внутрішнього вжитку на теренах Русского мира. За його межами він не викликає ніякої реакції. Згадаємо Гарольда Блума, який з усієї умовно «слов’янської» літератури додав у свій «Західний канон» тільки одного Льва Толстого.

6. Для того, щоб українська література нарешті почала викликати хоч якесь зацікавлення на заході, ми маємо відмовитися від її образу, створеного у ХІХ сторіччі під впливом ресентименту Тараса Шевченка. Поновлювати справедливість треба, але таким чином, щоб не вийшло ще й собі на шкоду.

7. Єдиний шлях зробити українську культуру сучасною і конкурентною на світовому рівні — вивчити уважно, що ж таке сучасна і конкурентна культура, і спробувати хоча би відтворювати те, що вона напрацювала на сьогоднішній день. А ще краще — йти значно далі.

8. Той, хто протистоїть цьому руху вперед, і штовхає його навіть назад — до образу ресентименту зразка ХІХ сторіччя, є справжнім ворогом української культури.

9. Сучасний митець має весь час пам’ятати, що сьогодні 2019 рік, а те, що було в минулому, використовувати лише як матеріал для переосмислення. Образи минулого мають піддаватися якнайбезжальнішій критиці та деконструкції. Тільки так вони можуть мати користь і бути актуальними для сьогодення.

взято у Олександра Сергієнко


Битва колдунов. Эпик.

Возле рынка, цыганки запаривают граждан. Просят денег, обещают погадать, пугают сглазом и призывают к милосердию.
Работают группой разновзрастных девиц и детей.

Подавали им мало и неохотно. Я кстати думаю, цыгане сами виноваты. Надо креативней подходить к этому процессу. Где медведь, скрипка и айнанэ? Сгинули при царизме ? Ну так возродите! Если подходить мини-табором, с медведем, никто не откажет.

А тут , не опрятные женщины с золотыми зубами в скучных пуховиках. Причём никакого таргетирования — ко всем подходят. Даже мне сказали «Молодой — красивый».

И вот они мечутся, и вдруг хоп хэй ла ла лэй. В смысле просто так прхожий парень чернокожий. У нас прям много их. И медики, и горняки и физики — во всех ВУЗах почти учатся и перестали быть экзотикой.

Одна цыганка, постарше и понаглее ринулась к нему. Начала мантру. Чёрный парень добродушно отмахнулся не останавливаясь и кочующая женщина плюнула ему в след, что-то прошипела и добавила «черт нерусский» . Парень остановился и вежливо сказал:

— Йя тибе сейчас пакальдую, билядь такая! Йя тебе такой проклятье сделаю — у тябя хуй на лоб вирастит! У миня дедушка кальдун в Африка! Пиздец будет тебе, залюпа гнойная!

Сразу стало понятно, что это минимум третьекурсник и скорее всего с Меда.

Табор не стал мериться чьё колдунство сильнее и резко ушёл в небо.

Сос Плиев