Жахи найбільш читаючої країни світу

7 лютого 1952 року в Москві розпочався судовий процес. Власне, гучними судовими процесами і вироками сталінську державу було не здивувати, проте навіть за тих часів це була справа надзвичайна.

За рік до того, у січні 1951 року, були заарештовані 16 московських підлітків, здебільшого — єврейської національності. Більшість із них відвідувала літературний гурток в районному будинку піонерів.

Подейкують, що нібито керівниця гуртка і заявила «куди слід» про підозріле товариство…

Зазвичай, на заняттях розбирали твори, не включені до шкільної програми. І, зрозуміло, що перелік обговорюваної літератури наполегливо «рекомендувався» наставницею, так само як і тренд обговорення ідеологічного навантаження і змісту твору.

Проте одного разу школярка прочитала на засіданні гуртка доволі безневинний вірш — роздуми дівчини, яка знічена перспективами початку самостійного дорослого життя. Розгнівана наставниця насварила юну комсомолку — мовляв, в радянській країні перспективи молоді можуть бути лише світлі та радісні, тому причини вагань та сумнівів їй незрозумілі. Проте інший відвідувач гуртка — Борис Слуцький — заперечив педагогу: мовляв, сумніви та роздуми — це цілком природній стан людини, і нема чого шукати прихованих змістів там, де їх нема. Суперечка перейшла в сварку, і юнак гримнув дверима, заяввивши, що ноги його більше тут не буде. За ним приміщення полишило і кілька інших юнаків і дівчат…

Згодом, товариство перебазувалося до квартири Бориса. Він жив практично сам, в квартирі була величезна бібліотека, і молодь не була обмежена жодними ідеологічними рамками. До учасників залучалися інші молоді люди, здебільшого — єврейська молодь, яка, попри таланти, не могла поступити до вишів в країні, наскрізь просякнутій «ідеями інтернаціоналізму».

Книгу для читання з бібліотеки обирали навмання. Так випадково старшокласникам до рук потрапило раннє видання творів Леніна. Розчаровані підлітки вже хотіли поставити книгу на місце, проте вирішили прочитати якусь статтю. Прочитане явно відрізнялося від текстів, студійованих на шкільних уроках, а відтак — добре знайомих кожному з присутніх зі шкільної програми. Юнаки й дівчата почали завзято читати статтю за статтею, порівнювати тексти з раннього та сучасного видань, занотовувати відмінності та аналізувати причини їх виникнення…

Зрештою, товариство дійшло до висновку, що суспільний ідеал, якому їх навчали в школі та комсомолі, був навмисне викривлений. Що робити з тими знаннями, молоді люди ще не знали, і вирішили створити підпільну організацію, в рамках якої розробити «правильну» ідеологію, друкувати листівки і проводити просвітницьку роботу серед молоді. Запальний Євген Гуревич запропонував як один із шляхів боротьби індивідуальний терор проти окремих суспільних діячів (і наводив приклад Маленкова, якого вважав одним з головних ідеологів антисемітських процесів і гонінь на «безродних космополітів»). Інші друзі — Борис Слуцький, Владлен Фурман, Сусанна Печуро — таких радикальних дій не підтримували; зрештою, Євген полишив товариство…

З осені 1950 року молодь уже перебувала під наглядом безпеки. В кімнаті Бориса під приводом ремонту електрики встановили «жучка»; запідозривши це, молоді люди вмикали вентилятор і підносили до лопатей аркуш паперу. Тріск не заважав розмові, проте неабияк перешкоджав прослушці. Втім, молоді люди були вже у пастці. В січні 1951 року по них прийшли…

… Понад рік тривало слідство і допити. Проте навіть тодішньому «головному акабу» — міністру внутрішніх справ Абакумову — попри його власні антисемітські настрої була зрозуміла недолугість звинувачень на адресу єврейських підлітків-інтеллігентів, об’єднаних у «Союз за справу революції». Та й у чому їх, власне, можна звинувачувати — у вивченні творів Леніна? Міністр уже розпорядився «добряче надерти їм дупи, аби взялися до розуму»… але репресивна машина добралася і до нього самого. Ось тут і стала в нагоді справа молодіжної єврейської терористичної організації, яку опальний міністр нібито прагнув приховати і розвалити. Зрозуміло, що небезпеку цього угруповання потрібно було піднести якомога більше.

В ніч проти 14 лютого 1952 року суддя зачитав вирок обвинуваченим.

— Євген Гуревич, Борис Слуцький, Владилен Фурман засуджуються до вищої міри покарання — розстрілу, – зачитував суддя текст вироку.
– Ірена Аргінська, Іда Вінникова, Фелікс Воїн, Григорій Мазур, Володимир Мельников, Катерина Панфілова, Сусанна Печуро, Алла Рейф, Майя Улановська, Інна Ельгіссер засуджуються до 25 років ув’язнення у таборах.
— Тамара Рабінович, Галина Смирнова, Ніна Уфлянд, участь яких в організації доведена не була, отримали 10 років позбавлення волі з подальшим засланням і обмеженням в правах на 5 років. Як згодом іронічно напише у спогадах Сусанна Печуро, що дивом не потрапила до розстрільної частини списку як одна із засновниць товариства — «з дивним формулюванням: 10 років ув’язнення у зв’язку з відсутністю складу злочину».

Нагадаю, на момент затримання це були учні-старшокласники або студенти-першокурсники, здебільшого — 19-20-річні підлітки. Жоден із засуджених не подав апеляції. Трьох хлопців стратили наприкінці березня, інших — заслали до Сибіру, звідки звільнили лише в 1956 році, переглянувши вироки. Навіть розстріляним юнакам замінили вирок на 10 років таборів… Проте остаточно документи на реабілітацію учасників «Союзу за справу революції» були підписані лише у 1989 році…

Dmytro Kaliszewski