Історія одного пломбіру

Скільки разів проходила поруч, ніколи не звертала уваги. Аж раптом – маленьке відкриття: пам’ятник актору Леоніду Бикову. Точніше, це пам’ятник військовим льотчикам, загиблим при звільненні України, встановлений майже 20 років тому, але зазвичай його називають пам’ятником Бикову.

Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979 року. І останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні. Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати кінці у воду. Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях у нормальне життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі не хотіли за це братися, щоб не сваритися з Міноборони.

Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, вилетівши на зустрічну полосу, зіткнувся з вантажівкою.

Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту. «Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».

Він був рідкісним відчайдухом. Ось як склалася його подальша доля:

«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо «Свобода», іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали «швидку» з «дурдому», але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодом Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити!» Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п’ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє «коло пошани»: місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. «Зустріли» на вокзалі і поклали до божевільні.

«Потім був потяг до Львова, — згадує він, — стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».

Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказавши, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.

Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.

Джой Тарталья


Чому я проти квот для людей з інвалідністю

Ті, хто знають мене особисто або бодай раз бачили мене наживо, знають, що я не просто пересуваюсь візком. Вони спостерігали важку спастику і страшенні гіперкінези. В такому стані живи собі на соцдопомогу та радій подачкам випадкових і не дуже людей.

Але! У мене батьки — не олігархи, тому на свій хліб з маслом вирішила заробляти сама.

Працюю я з 1998 року. Причому з 2001 року — в адвокатурі, а з 2006 є самостійним адвокатом.

Працюю без роботодавців, змушених приймати мене на роботу лише тому, що маю інвалідність. Понад це, адвокат, у якого я працювала помічником, не захотів оформлювати мене по інвалідності: «Ты что, с ума сошла?! У меня нет на это времени!». Про мою інвалідність він згадав лише раз. Коли я звільнялася. Хотів зробити мені боляче: «Ты никому не будешь нужна!».

Наступні два моїх роботодавці теж не оформляли мене по інвалідності за браком часу. Їм просто був потрібен кваліфікований юрист. І щоразу я отримувала стільки, скільки озвучувала. Тому що для них я була не юристом з інвалідністю, а юристом.

Потім я стала адвокатом і почала отримувати гонорари, які озвучувала клієнтам. І вже я допомагала батькам, а не вони мені.

Читать дальше


Что он, бл%дь, несёт?

Богдан Кузьмич: В мене є таке враження, що під легалізацією він розуміє створення державного підприємства держукрканабіс, котре матиме монопольне право на вирощування сировини.

В такому разі все абсолютно правильно ).


Троя знаходилась в Києві? Борщагівка годувала всю країну?

Такі переконання мали кияни 300-500 років тому. І це не жарт.

Коли готував велику статтю про навчання українських студентів в європейських університетах на зорі їх створення, то читав поему «Роксоланія», що була написана про наші землі і історію в 1584 році відомим поетом Себастіяном Кленовичем. Звернув увагу на такі слова:

«…Києве славний, могутня столице давніх князів,
Безліч ти бачиш іще пам’яток старовини:
Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,
Залишки давніх руїн травами вже поросли.
Дехто гадає, що тут слід шукати фрігійськую Трою…»

(оригінальний древній текст видатної української писемної пам’ятки на латинській мові,
український переклад (і уривок на фото (виділений червоним)).

Читать дальше


Зеленський з усіх боків обгороджується різноманітними чортами

Здається, що він має намір побити рекорд по найчортячій адміністрації і найчортячішому уряду за всю історію України. Шкарлет — це особистий чорт Зеленського. Особисто президент своєю волечкою упадав перед монобільшістю, аби та підтримала цього зашквареного брехуна.

Представники ОПУ погрожували та тиснули на комітет та депутатів з вимогою підтримати цього наймолодшого із міньйонів Табачника. Особисто Зеленський вигадував схему, за якою Шмигаль в обхід регламенту саджав бовдура у міністерське крісло.

Вчора до Зеленського на Банкову прийшли студенти, учні, батьки, педагоги, науковці щоб заявити — “Володя, забирай нахрін свого чорта з освіти”. Але на вході до ОПУ, на тому самому, який Володимир Олександрович обіцяв тримати відкритим, протестувальників зустрічала поліція з автоматами. Цікаво, що окрім протестувальників, поліція в таких обладунках зустрічала і малих дітей, які йшли на каток.

17 грудня 226 депутатів своїм голосуванням сказали, що плагіатор може керувати українською освітою, людина, яка всю свою каденцію тво лише нищила освіту — може бути міністром. І це відбулось за наполегливої згоди та за всебічної підтримки Володимира Зеленського, настільки всебічної, що депутати монобільшості однією рукою писали пости, що Шкарлет чорт, а іншою тисли кнопку “за”. Саме тому ми вийшли під ОП, а не Кабінет Міністрів.

Читать дальше


Спутник V не долетел

Поучительная история о том, как политика, популизм и пропаганда спускают в унитаз усилия ученых.

Российская вакцина «Спутник V» уже несколько месяцев находится на вялотекущей третьей стадии клинических испытаний. Профиль ее эффективности и безопасности пока что не определен и не опубликован.

Но Россия не была бы Россией, если бы могла спокойно дождаться результатов. Пропагандисты имперского величия не способны были стерпеть того факта, что проклятые буржуи начали использовать свои вакцины на пару месяцев раньше, поэтому программа вакцинации «Спутником V» была запущена до окончания клинических испытаний.

В результате добровольцы, участвующие в клинических испытаниях, начали массово из них выходить, чтобы гарантированно привиться вакциной, а не иметь 50% слепой шанс получить вместо нее плацебо.

То, что так будет, было понятно ежу: одна из основных мотиваций записи в добровольцы — шанс получить вакцину как можно раньше, когда никак иначе получить ее невозможно. А если можно просто пойти в поликлинику и привиться с вероятностью 100%, то на кой ляд заморачиваться с вероятностью 50%?

Более того, многие участники испытаний быстренько сделали себе тесты на антитела и, убедившись что антител нет и они получили плацебо, пошли и радостно привились. В итоге для исследований они тоже оказались потерянными — это больше не плацебо-группа.

Читать дальше