Ніхто не обманює себе більше, ніж батьки і вчителі, котрі вважають, що «школа має навчати розумному, доброму і вічному, а поганому навчать і без нас». Ну, крім людей, котрі досі підтримують Зеленського.

Ця позиція зазвичай означає, що подана в школі інформація має бути випещеною і заквітчаною, не ставити дитину перед серйозними проблемами, не змушувати її самостійно шукати вихід з етичних колізій, не ставити проблемних питань, з якими вона сама зіткнеться.

Якщо йдеться лише про викладання літератури чи народознавства, то тут суто світоглядна проблема: бажання розповідати про вербу над край-водою і прекрасний вкраїнський край просто означатиме, що в момент, коли діти відкриють для себе цікаву альтернативну інформацію, на шкільну програму і — що важливіше — на авторитет учителів, які палко розповідають їм про тризуборогів і синьо-жовті веселки їм стане байдуже, бо вони просто не будуть їй довіряти. Або, в кращому разі, ставитимуться до неї як до пісної та нецікавої зобов’язайлівки, якою система викладання гуманітаристики в нас, по суті, є. Якщо ви вже встигли почитати між рядками — ні, цей абзац не означає, що я адвокатую скасування уроків мови і літератури. Вгамуйтеся.

Але на скріншоті просто частковий випадок вкрай поширеної позиції казкового дурня: якщо не думати про погане, то погане й не станеться. Це виглядає страшно. Це виглядає як люди, котрі мають підготувати дітей до решти їхнього життя, буквально залишають їх зі світом напризволяще. Стають не провідниками у масив інформації і колізій сучасного світу, а безглуздими греблями, котрі якогось біса пробують загатити реальність і протестують проти книжок, які розповідають дітям про неповні сім’ї, інвалідність, хвороби, самопізнання чи сексуальність, бо дітям таке знати не можна. Не від дорослих. Інформацію вони мають засвоїти десь-інде, в якомусь невідомому лімінальному просторі, в який, як відомо, потрапляють діти, коли виходять зі школи. Все погане, що є в світі, діти мають засвоїти самостійно, на дозвіллі. Від дорослих діти мають перейняти лише все хороше і букет стереотипів, який надалі змусить їх ненавидіти ближніх просто за те, ким вони є. Купа людей граються в гіперопіку навіть не через любов до дітей, а через любов до радянської педагогіки і максим про те, чим має займатись освіта. Освіта має розповідати, що ми живемо в досконалому та безпроблемному світі соціалізму з людським обличчям, а хто пробує говорити про цей світ критично — ворог нашого ідеального суспільства. Принаймні, так виглядає.

Цей допис, звісно, рафіноване ААААААА навіть за мірками звичайних обговорень сучасної літератури в програмі, особливо нездатність пояснити дитині, хто такий вітчим. Але з того, що як не Кріт, котрому наклали на голову, так Мая і її мами постійно викликають ув аксіологічно правовірних батьків і вчителів екзотермічну реакцію трохи нижче центру тяжіння, давно видно, що бездуховність дитячих книжок є основною причиною нашої освіти. Якби дітям не давали читати книжки про реальні проблеми, які бувають у сучасних дітей, діти були б значно щасливіші. Років до п’ятнадцяти. А майбутні проблеми проблеми цих дітей учителів, а нерідко й батьків не обходять — вони свій обов’язок сповнили.

П.С. А Марина Павленко крута. Якщо маєте дітей відповідного віку, а вони ще не читали — спробуйте. Є чималі шанси, що сподобається і вам, і їм.

Остап Українець