Вони бояться

Вперше я брав участь у бійці з міліцією у минулому тисячолітті.

(Господи, як воно звучить.)

Мені тоді було 12 чи 13 років. Це було біля стадіону «Металург» у Запоріжжі, ще старого, з отими дерев‘яними лавочками замість пластикових сидінь, і ще до того, як УЄФА заборонила на ньому грати.

Я не пам‘ятаю, що це був за матч, але пам‘ятаю, що проходив повз наших фанатів у дворі біля стадіону, і там стався якийсь конфлікт, внаслідок якого декілька ультрасів запхнули у ментівський «бобік», але інші почали розкачувати того «бобіка», щоб його перевернути (логіку я не розумів тоді, і зараз не розумію, всередині ж свої), і я подумав, що це весело, і став разом з іншими качати «бобіка». Але підлетів загін «беркута» і відбулося моє перше із ним знайомство. Спочатку з «беркутом», а потім з асфальтом. З асфальтом я, в принципі, і так був знайомий непогано. Запоріжжя – місто джентльменів, вас та асфальт намагаються знайомити постійно.

З тих пір минуло років двадцять. Я десятки разів стикався з ментами на вулиці. Стикався «стінка на стінку». Я був багаторазово затриманий, у мене були обшуки, я сидів в ІТТ і СІЗО, і я дещо знаю про ментів.

Приблизно стільки, щоб зрозуміти, наскільки вчора було лячно їхньому керівництву.

Зазвичай поліція намагається підтримувати пропорцію десь 1:3 – один поліцейський на декількох мітингувальників.

Принаймні щоб так виглядало, бо зазвичай у будівлі, під якою йде акція, всередині чи у дворі є підкріплення. Але всі розуміють – чи розуміли – що коли кількість поліцейських перевищує кількість протестуючих, то це ознака страху.

Вчора під державною дачею Зеленського нас було небагато. Десь 120-130 людей. Поліцейських було десь 500. Всі в повних обладунках. Нацгвардія, «беркути», навіть пожежники. І це при тому, що їхні «тіхарі» були на місці збору і бачили, скільки нас там. Їхали ми хвилин 20. За цей час можна було б прибрати зайві загони. Але вони не прибрали.

Бо це страх. Їм було страшно. І їхнім генералам, і Зеленському, і Єрмаку. Нас було всього півтори сотні. А проти нас виставили стіну, нібито нас були тисячі.

Це означає тільки одне. Ми маємо атакувати. Не захищатися, не переходити у глуху оборону, а нападати. Їм лячно. Вони бояться. Так і має бути. Вони мають жити в остраху. Бо вони знають, що роблять, і знають, що їх чекає.

Треба атакувати. Завжди.

Бо вони праві. Вчора нас там були тисячі.

Бо за нами стоїте ви. Ті, хто вірить. Ті, хто сподівається. Ті, хто підтримує. Ті, хто інколи каже на вулиці «Дякую вам за роботу». Всі ви були там.

Ми переможемо. Тому що в нас немає вибору.

Підтримайте нас на шляху до перемоги.

І дякую вам. Ми не підведемо.

Юрій Гудименко

Добавить комментарий