Суперечлива особистість Франсіско Франко

«У одному я впевнений і можу правдиво стверджувати: там де буду я, комунізму не буде»
Франсіско Франко Баамонде

Ще за життя Франсіско Франко отримав реноме кривавого тирана і фашиста, але водночас його називали «нестандартним диктатором», а за корисливе відстоювання лише іспанських інтересів, його ненавиділи і Черчіль, і Гітлер, і Сталін.

Однак лише відкинувши пропаганду, можна спробувати об’єктивно оцінити логіку його дій у складні часи і спадок, який цей іспанець залишив для своєї країни.

Франсіско Франко народився на півночі Іспанії, у Галісії, у небагатій, хоча і аристократичній родині військового.

Продовжуючи родинну традицію, Франсіско вступає до військової академії, де відразу відрізняється своїми особистими якостями, рідкісними для бурхливої іспанської натури — дисциплінованістю, педантизмом, детальним плануванням.

У 19 років, він добровільно переводиться на службу у колоніальні володіння Іспанії у Мороко, де тривають бойові дії проти войовничих берберів. Провівши 11 років у бойових сутичках, вже у свої 33 роки, Франко стає наймолодшим генералом в іспанській історії і повертається на батьківщину національним героєм.

Повернення додому співпало із буремними для Іспанії роками, коли із початку 1930-х, після приходу до влади коаліції соціалістів і лівих радикалів, країна переживала гостру політичну кризу.

Монархія була скасована і оголошена республіка, а в країні почались радикальні соціалістичні перетворення, які розкололи суспільство і викликали обурення серед потужного католицького духовенства, землевласників, військових і консерваторів.

Франсіско, як дуже релігійний католик, сприйняв нову владу вкрай негативно, але залишився вірним присязі і продовжив службу. Однак, це його не врятувало від опали і соціалістичний уряд відсилає генерала у віддалений гарнізон на Канарських островах.

Наступні роки Іспанія все більше скочувалась у анархію, вулиці захлиснув терор між прибічниками лівих і правих сил, поглибилась економічна криза.

У 1936 році, ліві анархісти вбили відомого політика від націоналістичної опозиції, Хосе Сотело. Це стає каталізатором для повстання проти республіканської влади з боку військових, до якого після довгих роздумів, приєднується і Франко.
У відповідь уряд соціалістів роздає зброю своїм прибічникам по всій країні і запрошує «пролетарську» допомогу з Комінтерну і СРСР. Протилежна сторона, натомість, заручається підтримкою Німеччини і Італії.

Криза стрімко переросла у громадянську війну, а в Іспанію прибули тисячі добровольців з усіх країн світу, кадрові радянські, німецькі і італійські військові.

В результаті загибелі керівника заколотників, генерала Санхурхо, а потім розстрілу соціалістами очільника правих, Примо де Рівери, у 1936 році військові, монархісти, націоналісти і консерватори обирають популярного серед народу генерала Франсіско Франко військово-політичним лідером з титулом «каудільо» (керманич).

Обидві сторони вдаються до масових позасудових розстрілів опонентів, хоча слід зауважити, що за допомогою радянських радників із НКВС, іспанські ліві розгортають масштабний терор. Лише у містечку Паракуельос, за кілька днів було розстріляно близько 10 тисяч представників мадридської інтелігенції, які своїм «непролетарським» походженням заважали республіканцям будувати соціалізм.

В результаті важливих перемог при Арагоні, Теруелі і Ебро, весною 1939 року франкісти увійшли до Мадриду, завершивши війну.

Результати громадянської війни виявились катастрофічними для іспанців. Майже півмільйона загинули (5% населення), близько 1 мільйона стали біженцями, країна лежала в руїнах.

Після війни, Франсіско Франко встановлює диктаторський режим, і жорстоко розправляється із республіканцями, які до того ж продовжували час від часу «вуличну герилью».

Близько 40 тисяч прибічників лівих поглядів було розстріляно, близько 100 тисяч потрапили у табори і в’язниці.
Католицька церква отримала величезний вплив на суспільство. Було заборонено розлучення, аборти, контрацептиви, занадто відкритий одяг.

Жінкам заборонялось обіймати деякі посади, займатися бізнесом, а для фінансових операцій вимагалась згода члена родини чоловічої статі.

Були заборонені протести, робітничі об’єднання, партії, окрім єдиної правлячої, національні меншини басків і каталонців зазнали утисків.

Невдовзі почалась Друга Світова війна і тут «каудільо» показав себе блискучим стратегом.

В ході напружених перемовин Гітлер так і не зміг домогтися підтримки Іспанії у війні. Франко лише погодився сформувати дивізію іспанських націоналістів – добровольців, які за його вимогою використовувались лише на радянському фронті, і цей мудрий хід зберіг добрі відносини із британцями і американцями. На всяк випадок, аби застерегти Гітлера від нападу, на кордоні із окупованою Францією, Франко постійно тримав армію.

Країна стала пунктом збору для поранених солдат союзників і ламаючи пропаганду про «фашистів», франкістська Іспанія надала прихісток близько 30 тисячам євреїв, врятувавши їх від неминучої смерті.

Іспанській нейтралітет зберіг мільйони життів іспанців, однак після 1945 року, режим Франко опинився у ізоляції. Іспанію не приймали у ООН, залишили без грошової допомоги за планом Маршала, розірвали дипломатичні стосунки.
Втім Франко знову показав дипломатичний хист і швидко налагодив контакти із американцями, яким на тлі початку «Холодної війни» були потрібні військові бази у Європі.

Знайшовши спільну мову із колишнім військовим генералом, президентом Ейзенхауером, режим Франко укладає Мадридський пакт із США і отримує американську підтримку і міжнародне визнання.

Дружба із американцями не пройшла даремно і «каудільо» замість того аби насолоджуватись необмеженою владою, почав розмірковувати над змінами в країні. Франко бачив майбутнє Іспанії не серед бідних диктатур, а серед заможних, демократичних країн Заходу.

Першою чергою він береться за надскладну задачу — іспанську економіку, яка занепадала вже останніх 200 років.
У 1957 році, Франко звільняє франкістів з посад міністрів і призначає новий уряд, який складається із молодих технократів, які у співпраці із Міжнародним Валютним Фондом, розробляють план лібералізації економіки.

Було знижено податки, обмежено втручання держави в ціноутворення, державні видатки було скорочено, освіта отримала більше фінансування для підготовки кваліфікованих кадрів, для інвесторів знижено мита, імпульс отримав і сектор туризму.

Результати реформ були неймовірними. З 1959 року по 1974 рік спостерігалося рекордне зростання показників, яке отримало назву — «іспанське економічне диво».

У 1960-х роках за темпами економічного зростання Іспанія займала 2-е місце в світі поступаючись лише Японії. Наприкінці правління Франко, Іспанія із однієї з найбідніших, аграрних країн Європи перетворилась на 9-ту економіку індустріального світу.

Середній дохід іспанців зріс втричі, кількість університетів зросла вдвічі, кількість туристів лише за десятиріччя зросла із 4 до 20 мільйонів на рік.

Іспанія почала виробляти високотехнологічну продукцію, текстильні вироби, зброю, автомобілі. Саме за часів франкізму з’явились всесвітньо відомі компанії «SEAT», «Zara», «Joma» і десятки інших.

Розуміючи, що економічні реформи потребують свободи і демократії, диктатор Франко робить нечуване – скасовує цензуру, дозволяє діяльність профспілок, зменшує вплив церкви, надає права жінкам, розширює місцеве самоврядування.
Поступово «каудільо» відходить від справ, добровільно відмовляючись від низки повноважень. Намагаючись примирити націю, він будує грандіозний меморіал «Долина полеглих», де разом поховані жертви громадянської війни з обох боків, як націоналісти так і республіканці.

Він відновлює у країні монархію і попри тиск дружини, оголошує своїм наступником не близьких родичів, а принца Хуана Карлоса де Бурбона, якого фактично виховує як сина з підліткового віку.

Відразу після смерті Франко у 1975 році, молодий король Іспанії — Хуан Карлос, подавивши заколот правих, забезпечить мирну передачу влади демократичному уряду і стане фігурою, яка об’єднає націю. Багато хто бачив у цьому педантичний план хитрого «каудільо», який знову продумав все наперед.

У будь-якому разі, у спадок після себе він залишив процвітаючу, і що не менш важливо, демократичну країну.

Франсіско Франко досі залишається контроверсійною фігурою і викликає цілий спектр різних емоції навіть серед самих іспанців, однак мало у кого є сумніви, що він завжди ставив на перше місце Іспанію і її інтереси.

Врешті решт, як казав сам «каудільо» – «Я відповідатиму лише перед Богом і історією».

Bora Qırımlı via Останній Капіталіст

Добавить комментарий