Марш «Ні капітуляції»

Не впевнений, чи треба когось агітувати піти на цей марш. Ви всі бачите, що Зеленський по дурості здає Україну Путіну. І що масові акції змушують його і ЗеКоманду нервувати, здавати назад і розказувати «нас нє так понялі». Тож на марш мають прийти всі небайдужі українці, щоб Путін здавався Зеленському менш небезпечним, ніж народний гнів.

Посилання на подію у фб


Вечереет

Роберто Ферри, «Пьетта», 2015

Роберто Ферри (род. в 1978) называют «Микеланджело, укушенный Дали».

Кисти Роберто Ферри принадлежат воистину необычайные полотна. На первый взгляд, ничего необычного на них нет – классические обнажённые тела, отсылающие зрителя к эпохе Возрождения. Но стоит немного присмотреться, и зритель рискует оказаться в странном или даже страшном месте, где человеческие тела меняют форму, то обращаясь в фольклорных созданий вроде русалок или сатиров, то распадаясь на части, оплывая как свечи, проваливаясь внутрь самих себя.


Два билета в Поднебесную

Ну как, чаще стала посещать идея «свалить» на край света? А если наоборот? Что насчет самого центра современного и, возможно, будущего мира?

Но для начала посмотрите как живут наши и бывшие «наши» в центре Поднебесной — Пекине. Для посмотревших — два билета в Китай в подарок. Не переживайте, билеты в обе стороны. Самое время свалить, осмотреться и вернуться )


ссылка на ютуб


Страна, где что угодно пытается тебя убить. Даже время.

На материковой части Австралии три часовых пояса. И разница между ними не по 1 часу, как это можно подумать в обычном мире, а… полчаса и полтора.

Средний часовой пояс искусственно приближен к восточному на полчаса (и отдален от западного на полчаса соответственно). Так сделано потому что абсолютно большая часть населения среднего часового пояса живёт возле границы с восточным (где все самые важные точки и города), а у западной части не живёт почти никто. Самый населенный город среднего часового пояса – столица пустынного штата Южная Австралия город-миллионник Аделаида, расположен на 2000 км ближе к ближайшему крупному городу на востоке (Мельбурн), чем на западе (Перт). Так и порешили, что людям и бизнесу важнее быть ближе к Сиднею, Канберре, Мельбурну, Брисбену и прочим важным городам. Перт их не перевесил.

Источник


Короче, о Склифософском

Сьогодні ім’я професора Миколи Скліфософського у молоді асоціюється з черговим «сватоподібним» серіалом з життя медиків, що працюють у відповідній московській клініці. А в пам’яті старшого покоління мешканців колишнього СРСР постає репліка геніального Нікуліна, якою він перериває нудні напучування фельдшера. Крилата фраза розлетілася в тисячі жартів — комедія, та й годі…

Між тим, напевно, немає більш трагічної долі, ніж та, що випала Миколі Васильовичу Скліфософському та його родині.

Майбутній геній медицини народився в 1836 році на території сучасної Молдови (тоді — Херсонська губернія, містечко Дубоссари), в родині збіднілого дворянина, який працював в конторі, і чиї скромні статки не дозволяли прогодувати дванадцятьох дітей. Зрештою, одного дня було прийнято рішення віддати кількох молодших дітей до Одеського притулку — серед них був і Микола Васильович.

Самотність і бідність не залишала юнакові іншого вибору — він завзято вчився, блискуче закінчив гімназію, поїхав до Москви і поступив на медичний факультет університету. Його успіхи в навчанні були такими вражаючими, що незабаром його навіть звільнили від плати за навчання.

У 27 років Скліфософський захищає докторську дисертацію, проходить стажування у тогочасних світил медицини — Пирогова та Іноземцева, набирається досвіду за кордоном, виступає на міжнародних конференціях. Під час прусько-австрійської, а згодом — франко-пруської війни він їде на фронт, де до повного знесилення оперує поранених — причому незважаючи на їх мундири чи статус. Адже тогочасний рівень медицини не давав жодних гарантій на виживання пораненим, а характер поранень був максимально різноманітним — тож умови для впровадження інновацій були ідеальними.

Читать дальше


Я хочу обратиться к тебе лично

Да, к тебе, к тебе.

Я знаю тебя. Или мне кажется, что знаю.

Ты был на Майдане. Не постоянно, не жил там, но приходил, и ты до сих пор замолкаешь, когда проходишь мимо портретов на Институтской. Тебе не по себе от того, что ты жив. А они умерли.

Ты носила сине-жёлтую ленту с той самой зимы. На своей сумке. И сняла её только недавно, когда цветов стало совсем не различить. Постоянно хочешь купить новую, но забываешь. И завтра забудешь опять.

Ты перечислял деньги в армию. Немного. Сколько было. Года до шестнадцатого.

Ты приходила на марш в день независимости. На правильный марш, конечно. И у тебя был флаг. А потом ты искала себя на снимках.

Ты помнишь, как это – когда куртка пропахла дымом насквозь.

Ты помнишь, как это – бояться по-настоящему.

Ты знаешь, почему при первых аккордах «Пливе кача» по рукам бегут мурашки.

Ты помнишь, как это – настоящее счастье. Когда в новостях говорят, что твой враг сбежал из страны. Никто не умрёт сегодня.

Ты помнишь это. Я это помню.

Нам пора поговорить. С тобой и со страной.

Опять.

Сегодня. Семь часов вечера.

Ты знаешь где.

Юрій Гудименко